Олександр Пушкін
Життєвий і творчий шлях
6 червня 1799 року у Москві на Німецькій вулиці у відставного майора Сергія Львовича Пушкіна та дружини його Надії Осипівни народився син Олександр. Рід Пушкіних належав до старовинного дворянського роду, що брав свій початок у XIII столітті й був тісно пов’язаний з історією становлення Російської держави. Так, його бабуся походила з роду Ржевських, відомого ще з часів Київської Русі. А мати, Надія Осипівна, була онукою Абрама Петровича Ганнібала, хрещеника й вихованця Петра I, «арапа Петра Великого». Зазначимо, що поет завжди цікавився своїм родоводом і з гордістю писав: «Ім’я предків моїх зустрічається щохвилини в російській історії». Батько поета був високоосвіченою людиною: досконало знав французьку мову, мав велику бібліотеку, знав напам’ять безліч поезій та умів їх гарно декламувати, сам писав вірші, любив театр, музику.
Дитинство поета пройшло у Москві та Захаровому, помісті бабусі Марії Олександрівни Ганнібал. Саме їй та няньці Орині Родіонівні маленький Олександр зобов’язаний першими яскравими враженнями від російських народних казок, за ними він навчився і російської грамоти. Влітку 1811 року дванадцятирічного Олександра віддали до Царськосельського Ліцею — закритого навчального закладу для дітей дворян, яких мали виховувати для державної служби. Того року прийняли лише тридцять учнів, яким у майбутньому судилося стати гордістю Російської імперії. Юний ліцеїст вільно володів французькою мовою, тому його всі називали «Француз». У роки навчання в Ліцеї Пушкін знайшов справжніх друзів: І. Пущина, В. Кюхельбекера, А. Дельвіга, К. Данзаса, І. Малиновського, М. Яковлєва та інших. Дружба з ними тривала протягом усього життя поета. У день випуску всі вони поклялися у вічній дружбі, обмінялися чавунними обручками і вирішили зустрічатися кожного року 19 жовтня.
У Ліцеї Пушкін почав писати вірші. Перший його вірш був опублікований 1814 року і називався «К другу стихотворцу». Юний автор намагався приховати своє прізвище і тому підписався«Н. К. Ш. П.» (якщо читати справа наліво, то вийде прізвище Пушкін без голосних). Взагалі, поезія ліцейського періоду вражає своєю життєрадісністю, прославленням радощів життя, кохання, дружби.
У 1817 році О. Пушкін закінчив Ліцей. На випускному іспиті з російської словесності юнак читав вірш «Воспоминание в Царском Селе», яке вразило присутнього на екзамені патріарха російських поетів Г.Р. Державіна. Відомий поет віщував йому блискуче майбутнє. Слова виявилися пророчими. Через три роки вийшла перша велика поема О. Пушкіна «Руслан і Людмила», що зробила його знаменитим. В. Жуковський подарував молодому поетові портрет з надписом: «Переможцю учневі від переможеного вчителя». Після закінчення Ліцею О. Пушкін служив у Колегії іноземних справ і продовжував писати вірші. Протягом 1817–1820 років змінюється характер лірики поета, у ній з’являються волелюбні мотиви й настрої. Серед найбільш відомих віршів цього періоду слід назвати оду «Вольність» (1818), в якій поєдналися традиції класицизму і романтичного пафосу, «Село» (1819), «До Чаадаєва» (1818), сповнені ідеями патріотизму, «Казки. Noель» (1818), в якій відчувається їдка іронія на царя. За Пушкіним утверджується слава поета-вільнодумця. Це призвело до того, що молодого митця заслали на південь. З 1820 р. по 1824 р. О. Пушкін перебуває в Одесі та Бесарабії. Цей період творчості поета літературознавці називають романтичним. О. Пушкін створює цикл поем «Брати-розбійники», «Цигани», «Бахчисарайський фонтан», ліричні поезії «Погасло денне світило…», «Чорна шаль», «До моря», починає писати роман у віршах «Євгеній Онєгін». У 1824 році поет переїздить до маєтку своїх батьків — Михайловського. Саме там була написана драма «Борис Годунов», багато ліричних віршів: «Храни мене, мій талісман…», «Наслідування Корану», «Фонтану Бахчисарайського палацу» тощо.
14 грудня 1825 р. у Петербурзі на Сенатській площі відбулося повстання декабристів, серед яких було багато друзів та знайомих О. Пушкіна. Найактивніших із них було повішено, інших — відправлено на двадцятип’ятирічне заслання до Сибіру. На знак їхньої підтримки поет пише вірш «У глибині сибірських руд…», який передає до Сибіру за допомогою М. Волконської, що їхала до свого засланого чоловіка. Новий цар Микола I викликав О. Пушкіна до Москви, неначебто вибачивши йому і прагнучи зробити поета покірним, привернути його на свій бік. До кінця життя Пушкіна цар був його цензором, за ним увесь час слідкувало III жандармське відділення на чолі з Бенкендорфом. Проте поет залишився вірним своїм переконанням.
Протягом 1826–1830 років з-під пера митця вийшли «Будиночок у Коломні», «Маленькі трагедії», «Повісті Бєлкіна». Восени 1830 р. було закінчено роман «Євгеній Онєгін», над яким поет працював понад сім років. На думку пушкінознавців, у 30-х роках у творчості Пушкіна переважає проза, представлена такими творами, як «Дубровський», «Пікова дама», «Капітанська дочка», «Історія Пугачова». В цей же період були створені поема «Мідний вершник», казки у віршах, «Пісні західних слов’ян», прекрасна лірика («Що в імені тобі моє -му?», «Біси», «Мій родовід» тощо).
Взимку 1828 року на одному з московських балів О. Пушкін уперше зустрів шістнадцятилітню Наталію Гончарову, яка щойно почала виїжджати у світ. «Я покохав її, голова моя закрутилася»,— писав поет. Саме у цей час світ побачив вірш «Мадонна», в якому поет називає Наталі «чистішої краси найчистіший взірець». Незабаром Пушкін освідчився її у коханні і запропонував руку, але отримав непевну відповідь. Така непевність тривала протягом двох років. І лише у березні 1830 року поет одержав давноочікувану згоду. Молоді переїхали до Петербурга. У них народилося четверо дітей: Марія, Олександр, Григорій, Наталія. Життя складалося нелегко. Поет увесь час присвячував журналові «Современник». Пушкіна цькувало світське товариство. По місту поширювалися чутки про те, що його талант занепав, що у його дружини романи з царем та сином голландського посланця барона Геккерена молодим Дантесом. Пушкін неодноразово одержував пасквилі на цю тему. Щоб захистити честь своєї дружини та й свою власну, він приймає виклик на дуель із Дантесом. Його секундантом мав бути ліцейський приятель Данзас.
Січень 1837 року приніс у дім Пушкіних непоправиму втрату: на дуелі було поранено Пушкіна. Через декілька днів він помер. Його смерть стала трагедією не тільки для літератури, а й для всієї Росії. Горе й обурення всього народу висловив тоді ще нікому не відомий М. Лермонтов у вірші «Смерть поета». Поховано О. Пушкіна у Святогорському монастирі на Псковщині, поруч із могилами його предків.
А. Дементьєв «Мені наснився сон»
А мне приснился сон,
Что Пушкин был спасен
Сергеем Соболевским…
Его любимый друг
С достоинством и блеском
Дуэль расстроил вдруг.
Дуэль не состоялась.
Остались боль и ярость
Да шум великосветский,
Что так ему постыл…
К несчастью, Соболевский
Тот год в Европах жил.
А мне приснился сон,
Что Пушкин был спасен…
Все было очень просто:
У Троицкого моста
Он встретил Натали.
Их экипажи встали,
Она была в вуали —
В серебряной пыли.
Он вышел поклониться,
Сказать — пускай не ждут.
Могло все измениться
В те несколько минут.
К несчастью, Натали была так близорука,
Что, не узнав супруга, растаяла вдали.
А мне приснился сон,
Что Пушкин был спасен…
Под дуло пистолета,
Не опуская глаз,
Шагнул вперед Данзас
И заслонил поэта.
И слышал только лес,
Что говорил он другу…
И опускает руку
Несбывшийся Дантес.
К несчастью, пленник чести
Так поступить не смел,
Остался он на месте.
И выстрел прогремел…
А мне приснился сон,
Что Пушкин был спасен…
Тема дружби у творчості Пушкіна займає значне місце. Дружба була поняттям священним і особливо значущим, винесеним поетом з Ліцею. Саме там виховувалися почуття товариства, відданість друзям, братнім зв’язкам. Ліцеїстів об’єднували вільність думки, любов до мистецтва. І надалі Пушкін буде віддавати перевагу коло друзів світському суспільству.
Протягом усього життя поет пише вірші, присвячені друзям: «Дельвігу» (1817), «Чаадаєву» (1818, 1821), «Пущину» (1817), «Друзям» (1822). Найперші твори на цю тему були написані в ліцейський період.
Особливе місце в ліриці Пушкіна займають вірші, присвячені дню відкриття Ліцею, який став для поета, та й для багатьох інших вихованців, місцем, згуртувати їх на все життя. І цій даті поет присвятив не одну поезію. Мабуть, самий знаменитий вірш — це «19 жовтня» (1825).
Він було написаний під час заслання до Михайлівського, в період розлуки з тими, хто був дорогий автору, в період самотності. Туга в’янучої природи гармонує з внутрішнім станом Пушкіна. Але автор не відчуває себе всіма покинутим: «Я п’ю один; і на берегах Неви мене друзі сьогодні іменують … » Зв’язок з друзями настільки міцний, що виявляється вище політики, вище державних заборон.
Наперекір волі царя ліцеїсти продовжують зустрічатися. «Поета будинок опальний, про Пущин мій, ти перший відвідав …»; «І ти прийшов, син ліні натхненний, про Дельвіг мій …»; «Ми зустрілися і братськи обнялися …» — пише Пушкін у зверненні до Горчакова.
Дружба рятує його від «мереж долі суворою», допомагає подолати болісність заслання і дарує надію на зустріч у майбутньому:
Друзі підтримували поета у важкі часи конфліктів з владою, але от прийшла пора самому Пушкіну у черговий раз виказати підтвердження своєї відданості.
Звичайно ж, мова йде про взаємини поета з декабристами і про вірш «У глибині сибірських руд …». У цьому посланні — як би відповідь, подяка Пушкіна і одночасно допомога; віра в друзів і моральна підтримка; згода з ними, визнання їх правоти.
Незвичайний внутрішній зв’язок завжди об’єднував ліцеїстів. Ця нитка не обривалася ніколи. Така братерська дружба не раз допомагала справлятися з життєвими труднощами і надихала поета на створення чудових віршів, які по праву займають особливе місце в російській літературі.
А.С.Пушкин
19 ОКТЯБРЯ
Роняет лес багряный свой убор,
Сребрит мороз увянувшее поле,
Проглянет день как будто поневоле
И скроется за край окружных гор.
Пылай, камин, в моей пустынной келье;
А ты, вино, осенней стужи друг,
Пролей мне в грудь отрадное похмелье,
Минутное забвенье горьких мук.
Печален я: со мною друга нет,
С кем долгую запил бы я разлуку,
Кому бы мог пожать от сердца руку
И пожелать веселых много лет.
Я пью один; вотще воображенье
Вокруг меня товарищей зовет;
Знакомое не слышно приближенье,
И милого душа моя не ждет.
Я пью один, и на брегах Невы
Меня друзья сегодня именуют...
Но многие ль и там из вас пируют?
Еще кого не досчитались вы?
Кто изменил пленительной привычке?
Кого от вас увлек холодный свет?
ей глас умолк на братской перекличке?
Кто не пришел? Кого меж вами нет?
Он не пришел, кудрявый наш певец,
С огнем в очах, с гитарой сладкогласной:
Под миртами Италии прекрасной
Он тихо спит, и дружеский резец
Не начертал над русскою могилой
Слов несколько на языке родном,
Чтоб некогда нашел привет унылый
Сын севера, бродя в краю чужом.
Сидишь ли ты в кругу своих друзей,
Чужих небес любовник беспокойный?
Иль снова ты проходишь тропик знойный
И вечный лед полунощных морей?
Счастливый путь!.. С лицейского порога
Ты на корабль перешагнул шутя,
И с той поры в морях твоя дорога,
О волн и бурь любимое дитя!
Ты сохранил в блуждающей судьбе
Прекрасных лет первоначальны нравы:
Лицейский шум, лицейские забавы
Средь бурных волн мечталися тебе;
Ты простирал из-за моря нам руку,
Ты нас одних в младой душе носил
И повторял: «На долгую разлуку
Нас тайный рок, быть может, осудил!»
Друзья мои, прекрасен наш союз!
Он как душа неразделим и вечен —
Неколебим, свободен и беспечен
Срастался он под сенью дружных муз.
Куда бы нас ни бросила судьбина,
И счастие куда б ни повело,
Всё те же мы: нам целый мир чужбина;
Отечество нам Царское Село.
Из края в край преследуем грозой,
Запутанный в сетях судьбы суровой,
Я с трепетом на лоно дружбы новой,
Устав, приник ласкающей главой...
С мольбой моей печальной и мятежной,
С доверчивой надеждой первых лет,
Друзьям иным душой предался нежной;
Но горек был небратский их привет.
И ныне здесь, в забытой сей глуши,
В обители пустынных вьюг и хлада,
Мне сладкая готовилась отрада:
Троих из вас, друзей моей души,
Здесь обнял я. Поэта дом опальный,
О Пущин мой, ты первый посетил;
Ты усладил изгнанья день печальный,
Ты в день его лицея превратил.
Ты, Горчаков, счастливец с первых дней,
Хвала тебе — фортуны блеск холодный
Не изменил души твоей свободной:
Все тот же ты для чести и друзей.
Нам разный путь судьбой назначен строгой;
Ступая в жизнь, мы быстро разошлись:
Но невзначай проселочной дорогой
Мы встретились и братски обнялись.
Когда постиг меня судьбины гнев,
Для всех чужой, как сирота бездомный,
Под бурею главой поник я томной
И ждал тебя, вещун пермесских дев,
И ты пришел, сын лени вдохновенный,
О Дельвиг мой: твой голос пробудил
Сердечный жар, так долго усыпленный,
И бодро я судьбу благословил.
С младенчества дух песен в нас горел,
И дивное волненье мы познали;
С младенчества две музы к нам летали,
И сладок был их лаской наш удел:
Но я любил уже рукоплесканья,
Ты, гордый, пел для муз и для души;
Свой дар как жизнь я тратил без вниманья,
Ты гений свой воспитывал в тиши.
Служенье муз не терпит суеты;
Прекрасное должно быть величаво:
Но юность нам советует лукаво,
И шумные нас радуют мечты...
Опомнимся — но поздно! и уныло
Глядим назад, следов не видя там.
Скажи, Вильгельм, не то ль и с нами было,
Мой брат родной по музе, по судьбам?
Пора, пора! душевных наших мук
Не стоит мир; оставим заблужденья!
Сокроем жизнь под сень уединенья!
Я жду тебя, мой запоздалый друг —
Приди; огнем волшебного рассказа
Сердечные преданья оживи;
Поговорим о бурных днях Кавказа,
О Шиллере, о славе, о любви.
Пора и мне... пируйте, о друзья!
Предчувствую отрадное свиданье;
Запомните ж поэта предсказанье:
Промчится год, и с вами снова я,
Исполнится завет моих мечтаний;
Промчится год, и я явлюся к вам!
О сколько слез и сколько восклицаний,
И сколько чаш, подъятых к небесам!
И первую полней, друзья, полней!
И всю до дна в честь нашего союза!
Благослови, ликующая муза,
Благослови: да здравствует лицей!
Наставникам, хранившим юность нашу,
Всем честию, и мертвым и живым,
К устам подъяв признательную чашу,
Не помня зла, за благо воздадим.
Полней, полней! и, сердцем возгоря,
Опять до дна, до капли выпивайте!
Но за кого? о други, угадайте...
Ура, наш царь! так! выпьем за царя.
Он человек! им властвует мгновенье.
Он раб молвы, сомнений и страстей;
Простим ему неправое гоненье:
Он взял Париж, он основал лицей.
Пируйте же, пока еще мы тут!
Увы, наш круг час от часу редеет;
Кто в гробе спит, кто, дальный, сиротеет;
Судьба глядит, мы вянем; дни бегут;
Невидимо склоняясь и хладея,
Мы близимся к началу своему...
Кому <ж> из нас под старость день лицея
Торжествовать придется одному?
Несчастный друг! средь новых поколений
Докучный гость и лишний, и чужой,
Он вспомнит нас и дни соединений,
Закрыв глаза дрожащею рукой...
Пускай же он с отрадой хоть печальной
Тогда сей день за чашей проведет,
Как ныне я, затворник ваш опальный,
Его провел без горя и забот.
Скачать материал можно здесь
Життєвий і творчий шлях6 червня 1799 року у Москві на Німецькій вулиці у відставного майора Сергія Львовича Пушкіна та дружини його Надії Осипівни народився син Олександр. Рід Пушкіних належав до старовинного дворянського роду, що брав свій початок у XIII столітті й був тісно пов’язаний з історією становлення Російської держави. Так, його бабуся походила з роду Ржевських, відомого ще з часів Київської Русі. А мати, Надія Осипівна, була онукою Абрама Петровича Ганнібала, хрещеника й вихованця Петра I, «арапа Петра Великого». Зазначимо, що поет завжди цікавився своїм родоводом і з гордістю писав: «Ім’я предків моїх зустрічається щохвилини в російській історії». Батько поета був високоосвіченою людиною: досконало знав французьку мову, мав велику бібліотеку, знав напам’ять безліч поезій та умів їх гарно декламувати, сам писав вірші, любив театр, музику.
Дитинство поета пройшло у Москві та Захаровому, помісті бабусі Марії Олександрівни Ганнібал. Саме їй та няньці Орині Родіонівні маленький Олександр зобов’язаний першими яскравими враженнями від російських народних казок, за ними він навчився і російської грамоти. Влітку 1811 року дванадцятирічного Олександра віддали до Царськосельського Ліцею — закритого навчального закладу для дітей дворян, яких мали виховувати для державної служби. Того року прийняли лише тридцять учнів, яким у майбутньому судилося стати гордістю Російської імперії. Юний ліцеїст вільно володів французькою мовою, тому його всі називали «Француз». У роки навчання в Ліцеї Пушкін знайшов справжніх друзів: І. Пущина, В. Кюхельбекера, А. Дельвіга, К. Данзаса, І. Малиновського, М. Яковлєва та інших. Дружба з ними тривала протягом усього життя поета. У день випуску всі вони поклялися у вічній дружбі, обмінялися чавунними обручками і вирішили зустрічатися кожного року 19 жовтня.
У Ліцеї Пушкін почав писати вірші. Перший його вірш був опублікований 1814 року і називався «К другу стихотворцу». Юний автор намагався приховати своє прізвище і тому підписався«Н. К. Ш. П.» (якщо читати справа наліво, то вийде прізвище Пушкін без голосних). Взагалі, поезія ліцейського періоду вражає своєю життєрадісністю, прославленням радощів життя, кохання, дружби.
У 1817 році О. Пушкін закінчив Ліцей. На випускному іспиті з російської словесності юнак читав вірш «Воспоминание в Царском Селе», яке вразило присутнього на екзамені патріарха російських поетів Г.Р. Державіна. Відомий поет віщував йому блискуче майбутнє. Слова виявилися пророчими. Через три роки вийшла перша велика поема О. Пушкіна «Руслан і Людмила», що зробила його знаменитим. В. Жуковський подарував молодому поетові портрет з надписом: «Переможцю учневі від переможеного вчителя». Після закінчення Ліцею О. Пушкін служив у Колегії іноземних справ і продовжував писати вірші. Протягом 1817–1820 років змінюється характер лірики поета, у ній з’являються волелюбні мотиви й настрої. Серед найбільш відомих віршів цього періоду слід назвати оду «Вольність» (1818), в якій поєдналися традиції класицизму і романтичного пафосу, «Село» (1819), «До Чаадаєва» (1818), сповнені ідеями патріотизму, «Казки. Noель» (1818), в якій відчувається їдка іронія на царя. За Пушкіним утверджується слава поета-вільнодумця. Це призвело до того, що молодого митця заслали на південь. З 1820 р. по 1824 р. О. Пушкін перебуває в Одесі та Бесарабії. Цей період творчості поета літературознавці називають романтичним. О. Пушкін створює цикл поем «Брати-розбійники», «Цигани», «Бахчисарайський фонтан», ліричні поезії «Погасло денне світило…», «Чорна шаль», «До моря», починає писати роман у віршах «Євгеній Онєгін». У 1824 році поет переїздить до маєтку своїх батьків — Михайловського. Саме там була написана драма «Борис Годунов», багато ліричних віршів: «Храни мене, мій талісман…», «Наслідування Корану», «Фонтану Бахчисарайського палацу» тощо.
14 грудня 1825 р. у Петербурзі на Сенатській площі відбулося повстання декабристів, серед яких було багато друзів та знайомих О. Пушкіна. Найактивніших із них було повішено, інших — відправлено на двадцятип’ятирічне заслання до Сибіру. На знак їхньої підтримки поет пише вірш «У глибині сибірських руд…», який передає до Сибіру за допомогою М. Волконської, що їхала до свого засланого чоловіка. Новий цар Микола I викликав О. Пушкіна до Москви, неначебто вибачивши йому і прагнучи зробити поета покірним, привернути його на свій бік. До кінця життя Пушкіна цар був його цензором, за ним увесь час слідкувало III жандармське відділення на чолі з Бенкендорфом. Проте поет залишився вірним своїм переконанням.
Протягом 1826–1830 років з-під пера митця вийшли «Будиночок у Коломні», «Маленькі трагедії», «Повісті Бєлкіна». Восени 1830 р. було закінчено роман «Євгеній Онєгін», над яким поет працював понад сім років. На думку пушкінознавців, у 30-х роках у творчості Пушкіна переважає проза, представлена такими творами, як «Дубровський», «Пікова дама», «Капітанська дочка», «Історія Пугачова». В цей же період були створені поема «Мідний вершник», казки у віршах, «Пісні західних слов’ян», прекрасна лірика («Що в імені тобі моє -му?», «Біси», «Мій родовід» тощо).
Взимку 1828 року на одному з московських балів О. Пушкін уперше зустрів шістнадцятилітню Наталію Гончарову, яка щойно почала виїжджати у світ. «Я покохав її, голова моя закрутилася»,— писав поет. Саме у цей час світ побачив вірш «Мадонна», в якому поет називає Наталі «чистішої краси найчистіший взірець». Незабаром Пушкін освідчився її у коханні і запропонував руку, але отримав непевну відповідь. Така непевність тривала протягом двох років. І лише у березні 1830 року поет одержав давноочікувану згоду. Молоді переїхали до Петербурга. У них народилося четверо дітей: Марія, Олександр, Григорій, Наталія. Життя складалося нелегко. Поет увесь час присвячував журналові «Современник». Пушкіна цькувало світське товариство. По місту поширювалися чутки про те, що його талант занепав, що у його дружини романи з царем та сином голландського посланця барона Геккерена молодим Дантесом. Пушкін неодноразово одержував пасквилі на цю тему. Щоб захистити честь своєї дружини та й свою власну, він приймає виклик на дуель із Дантесом. Його секундантом мав бути ліцейський приятель Данзас.
Січень 1837 року приніс у дім Пушкіних непоправиму втрату: на дуелі було поранено Пушкіна. Через декілька днів він помер. Його смерть стала трагедією не тільки для літератури, а й для всієї Росії. Горе й обурення всього народу висловив тоді ще нікому не відомий М. Лермонтов у вірші «Смерть поета». Поховано О. Пушкіна у Святогорському монастирі на Псковщині, поруч із могилами його предків.
А. Дементьєв «Мені наснився сон»
А мне приснился сон,
Что Пушкин был спасен
Сергеем Соболевским…
Его любимый друг
С достоинством и блеском
Дуэль расстроил вдруг.
Дуэль не состоялась.
Остались боль и ярость
Да шум великосветский,
Что так ему постыл…
К несчастью, Соболевский
Тот год в Европах жил.
А мне приснился сон,
Что Пушкин был спасен…
Все было очень просто:
У Троицкого моста
Он встретил Натали.
Их экипажи встали,
Она была в вуали —
В серебряной пыли.
Он вышел поклониться,
Сказать — пускай не ждут.
Могло все измениться
В те несколько минут.
К несчастью, Натали была так близорука,
Что, не узнав супруга, растаяла вдали.
А мне приснился сон,
Что Пушкин был спасен…
Под дуло пистолета,
Не опуская глаз,
Шагнул вперед Данзас
И заслонил поэта.
И слышал только лес,
Что говорил он другу…
И опускает руку
Несбывшийся Дантес.
К несчастью, пленник чести
Так поступить не смел,
Остался он на месте.
И выстрел прогремел…
А мне приснился сон,
Что Пушкин был спасен…
Тема дружби у творчості Пушкіна займає значне місце. Дружба була поняттям священним і особливо значущим, винесеним поетом з Ліцею. Саме там виховувалися почуття товариства, відданість друзям, братнім зв’язкам. Ліцеїстів об’єднували вільність думки, любов до мистецтва. І надалі Пушкін буде віддавати перевагу коло друзів світському суспільству.
Протягом усього життя поет пише вірші, присвячені друзям: «Дельвігу» (1817), «Чаадаєву» (1818, 1821), «Пущину» (1817), «Друзям» (1822). Найперші твори на цю тему були написані в ліцейський період.
Особливе місце в ліриці Пушкіна займають вірші, присвячені дню відкриття Ліцею, який став для поета, та й для багатьох інших вихованців, місцем, згуртувати їх на все життя. І цій даті поет присвятив не одну поезію. Мабуть, самий знаменитий вірш — це «19 жовтня» (1825).
Він було написаний під час заслання до Михайлівського, в період розлуки з тими, хто був дорогий автору, в період самотності. Туга в’янучої природи гармонує з внутрішнім станом Пушкіна. Але автор не відчуває себе всіма покинутим: «Я п’ю один; і на берегах Неви мене друзі сьогодні іменують … » Зв’язок з друзями настільки міцний, що виявляється вище політики, вище державних заборон.
Наперекір волі царя ліцеїсти продовжують зустрічатися. «Поета будинок опальний, про Пущин мій, ти перший відвідав …»; «І ти прийшов, син ліні натхненний, про Дельвіг мій …»; «Ми зустрілися і братськи обнялися …» — пише Пушкін у зверненні до Горчакова.
Дружба рятує його від «мереж долі суворою», допомагає подолати болісність заслання і дарує надію на зустріч у майбутньому:
Друзі підтримували поета у важкі часи конфліктів з владою, але от прийшла пора самому Пушкіну у черговий раз виказати підтвердження своєї відданості.
Звичайно ж, мова йде про взаємини поета з декабристами і про вірш «У глибині сибірських руд …». У цьому посланні — як би відповідь, подяка Пушкіна і одночасно допомога; віра в друзів і моральна підтримка; згода з ними, визнання їх правоти.
Незвичайний внутрішній зв’язок завжди об’єднував ліцеїстів. Ця нитка не обривалася ніколи. Така братерська дружба не раз допомагала справлятися з життєвими труднощами і надихала поета на створення чудових віршів, які по праву займають особливе місце в російській літературі.
А.С.Пушкин
19 ОКТЯБРЯ
Роняет лес багряный свой убор,
Сребрит мороз увянувшее поле,
Проглянет день как будто поневоле
И скроется за край окружных гор.
Пылай, камин, в моей пустынной келье;
А ты, вино, осенней стужи друг,
Пролей мне в грудь отрадное похмелье,
Минутное забвенье горьких мук.
Печален я: со мною друга нет,
С кем долгую запил бы я разлуку,
Кому бы мог пожать от сердца руку
И пожелать веселых много лет.
Я пью один; вотще воображенье
Вокруг меня товарищей зовет;
Знакомое не слышно приближенье,
И милого душа моя не ждет.
Я пью один, и на брегах Невы
Меня друзья сегодня именуют...
Но многие ль и там из вас пируют?
Еще кого не досчитались вы?
Кто изменил пленительной привычке?
Кого от вас увлек холодный свет?
ей глас умолк на братской перекличке?
Кто не пришел? Кого меж вами нет?
Он не пришел, кудрявый наш певец,
С огнем в очах, с гитарой сладкогласной:
Под миртами Италии прекрасной
Он тихо спит, и дружеский резец
Не начертал над русскою могилой
Слов несколько на языке родном,
Чтоб некогда нашел привет унылый
Сын севера, бродя в краю чужом.
Сидишь ли ты в кругу своих друзей,
Чужих небес любовник беспокойный?
Иль снова ты проходишь тропик знойный
И вечный лед полунощных морей?
Счастливый путь!.. С лицейского порога
Ты на корабль перешагнул шутя,
И с той поры в морях твоя дорога,
О волн и бурь любимое дитя!
Ты сохранил в блуждающей судьбе
Прекрасных лет первоначальны нравы:
Лицейский шум, лицейские забавы
Средь бурных волн мечталися тебе;
Ты простирал из-за моря нам руку,
Ты нас одних в младой душе носил
И повторял: «На долгую разлуку
Нас тайный рок, быть может, осудил!»
Друзья мои, прекрасен наш союз!
Он как душа неразделим и вечен —
Неколебим, свободен и беспечен
Срастался он под сенью дружных муз.
Куда бы нас ни бросила судьбина,
И счастие куда б ни повело,
Всё те же мы: нам целый мир чужбина;
Отечество нам Царское Село.
Из края в край преследуем грозой,
Запутанный в сетях судьбы суровой,
Я с трепетом на лоно дружбы новой,
Устав, приник ласкающей главой...
С мольбой моей печальной и мятежной,
С доверчивой надеждой первых лет,
Друзьям иным душой предался нежной;
Но горек был небратский их привет.
И ныне здесь, в забытой сей глуши,
В обители пустынных вьюг и хлада,
Мне сладкая готовилась отрада:
Троих из вас, друзей моей души,
Здесь обнял я. Поэта дом опальный,
О Пущин мой, ты первый посетил;
Ты усладил изгнанья день печальный,
Ты в день его лицея превратил.
Ты, Горчаков, счастливец с первых дней,
Хвала тебе — фортуны блеск холодный
Не изменил души твоей свободной:
Все тот же ты для чести и друзей.
Нам разный путь судьбой назначен строгой;
Ступая в жизнь, мы быстро разошлись:
Но невзначай проселочной дорогой
Мы встретились и братски обнялись.
Когда постиг меня судьбины гнев,
Для всех чужой, как сирота бездомный,
Под бурею главой поник я томной
И ждал тебя, вещун пермесских дев,
И ты пришел, сын лени вдохновенный,
О Дельвиг мой: твой голос пробудил
Сердечный жар, так долго усыпленный,
И бодро я судьбу благословил.
С младенчества дух песен в нас горел,
И дивное волненье мы познали;
С младенчества две музы к нам летали,
И сладок был их лаской наш удел:
Но я любил уже рукоплесканья,
Ты, гордый, пел для муз и для души;
Свой дар как жизнь я тратил без вниманья,
Ты гений свой воспитывал в тиши.
Служенье муз не терпит суеты;
Прекрасное должно быть величаво:
Но юность нам советует лукаво,
И шумные нас радуют мечты...
Опомнимся — но поздно! и уныло
Глядим назад, следов не видя там.
Скажи, Вильгельм, не то ль и с нами было,
Мой брат родной по музе, по судьбам?
Пора, пора! душевных наших мук
Не стоит мир; оставим заблужденья!
Сокроем жизнь под сень уединенья!
Я жду тебя, мой запоздалый друг —
Приди; огнем волшебного рассказа
Сердечные преданья оживи;
Поговорим о бурных днях Кавказа,
О Шиллере, о славе, о любви.
Пора и мне... пируйте, о друзья!
Предчувствую отрадное свиданье;
Запомните ж поэта предсказанье:
Промчится год, и с вами снова я,
Исполнится завет моих мечтаний;
Промчится год, и я явлюся к вам!
О сколько слез и сколько восклицаний,
И сколько чаш, подъятых к небесам!
И первую полней, друзья, полней!
И всю до дна в честь нашего союза!
Благослови, ликующая муза,
Благослови: да здравствует лицей!
Наставникам, хранившим юность нашу,
Всем честию, и мертвым и живым,
К устам подъяв признательную чашу,
Не помня зла, за благо воздадим.
Полней, полней! и, сердцем возгоря,
Опять до дна, до капли выпивайте!
Но за кого? о други, угадайте...
Ура, наш царь! так! выпьем за царя.
Он человек! им властвует мгновенье.
Он раб молвы, сомнений и страстей;
Простим ему неправое гоненье:
Он взял Париж, он основал лицей.
Пируйте же, пока еще мы тут!
Увы, наш круг час от часу редеет;
Кто в гробе спит, кто, дальный, сиротеет;
Судьба глядит, мы вянем; дни бегут;
Невидимо склоняясь и хладея,
Мы близимся к началу своему...
Кому <ж> из нас под старость день лицея
Торжествовать придется одному?
Несчастный друг! средь новых поколений
Докучный гость и лишний, и чужой,
Он вспомнит нас и дни соединений,
Закрыв глаза дрожащею рукой...
Пускай же он с отрадой хоть печальной
Тогда сей день за чашей проведет,
Как ныне я, затворник ваш опальный,
Его провел без горя и забот.
Скачать материал можно здесь